back to ukma Прес-центр
 
 
Історія майбутнього E-mail
Середа, 02 червень 2010 14:36

Роман Шпорлюк – людина, яка втілила сучасну мрію про науковця-гуманітарія, здатного проводити ґрунтовні міждисциплінарні студії.

Він юрист, соціолог, журналіст і лише після цього – історик. Принаймні він себе характеризує саме так. Випускник Люблінського університету ім. М. Кюрі-Складовської, Оксфордського та Стенфордського університетів. Заслужений професор історії Гарвардського (від 2005) та Мічіґанського (від 1991) університетів, дійсний член НТШ і УВАН, іноземний член НАНУ (від 2009). У 1996-2003 рр. – директор Українського наукового інституту Гарвардського університету (Кембридж, Массачусетс, США).

Роман Шпорлюк належить до тих істориків, які активно репрезентують Україну на міжнародній арені. Таких, як він, історик Ярослав Грицак пропонує називати, використовуючи термін «центральноєвропейські джентльмени». Ці люди зазвичай походять із земель колишньої Австро-Угорської імперії або прилеглих до неї територій, вирізняються гострим розумом, володіють більшістю європейських мов (тобто англійською, німецькою, французькою, італійською). Вони відомі світові як лауреати Нобелівської премії, професори Гарварду, Кембриджу, Оксфорду та інших поважних навчальних закладів, видавці впливових журналів та газет. Їхні книжки та статті за частотою цитувань очолюють світові рейтинги. Ісайя Берлін, Лешек Колаковський, Чеслав Мілош, Карл Поппер… Насправді цей список може бути значно довшим. Його органічно доповнюють імена українців Богдана Осадчука, Омеляна Пріцака, Богдана Гаврилишина, Ігоря Шевченка, Оксани Пахльовської, Романа Шпорлюка та багатьох інших.

Під час цьогорічного візиту до України Роман Шпорлюк презентував українським читачам підготовану разом із видавництвом «Грані-Т» книжку статей та есеїв під назвою «У пошуках майбутнього часу», що вийшла в серії «De profundis». Цей автор вперше постав перед українською аудиторією в досить незвичайній іпостасі журналіста. На початку 1960-их, коли він ще не був знаним на весь світ професором, а лише аспірантом, який в Оксфордському університеті вивчав історію політичної думки, на шпальтах видання української еміграції «Сучасність» вже була опублікована низка статей на актуальні теми тогочасного українсько-радянського життя.

Прискіпливий читач має добру нагоду звернути свою увагу на точність обраної автором та упорядниками системи «оптики»: всі розвідки Романа Шпорлюка, що вміщені в новій збірці, розміщено в «реверсному порядку» - від 2009 до 1960 року. Така побудова тексту щонайкраще дає можливість показати читачеві новий образ України – країни, що весь час перебуває у процесі становлення. Що це: знак постійної прогресії чи тяжкий фатум «безґрунтянства»?

- Незабаром українській Незалежності виповнюється 20 років. У квітні цього року відзначили 25 років Перебудові. Якою Ви бачите Україну протягом цього часу? Це пострадянська, неоліберальна, демократична чи авторитарна держава?

- Сучасна Україна – це країна на перехідному етапі. І ситуацію в ній жоден із наведених прикметників адекватно не описує. Я б сказав, що вона вже є пострадянською, без сумніву, авторитарною державою. Зараз мене найбільше цікавить, чи є в сучасній Україні сформоване громадянське суспільство. Йдеться про таке суспільство, яке має свої інституції, власні правила поведінки, що є незалежними від апарату держави, але, водночас, діють відповідно до чинних юридичних принципів.

Отже, мені цікаво знати, чи є в Україні фундаментальні принципи для формування правової держави, в якій може функціонувати громадянське суспільство. Це питання лишається для мене відкритим і готової відповіді на нього я не маю.

- Яку, на Ваш погляд, історичну та соціокультурну ідентичність має вибудувати Україна сьогодні? Європейську, чи, можливо, якусь іншу?

- Європейська ідентичність – це дуже широке поняття. Європейською країною є Греція, європейськими країнами є Ірландія та Норвегія. Я думаю, що поняття європейської ідентичності достатньо широке; в ньому є місце і для України.

Я завжди любив говорити своїм студентам, що перший університет європейського типу (а університет – це винахід Європи) був створений у Києві тоді, коли Україна перебувала в складі польсько-литовської Речі Посполитої. Це була держава, де на той час панівну позицію посідали католики. Але в такій державі православним також можна було створити свою незалежну інституцію університетського типу. І вони створили колеґію-університет. Йдеться, власне, про Києво-Могилянську академію. Перший вищий навчальний заклад православного типу був створений тоді, коли Україна як православна країна перебувала у складі держави, де домінував католицизм. Але це була держава, в якій проходила Реформація, це був час Контрреформації, і в ній православні функціонували як громадяни Європи.

Я також люблю нагадувати українцям, що засновником Академії була людина, яка за національністю (за мірками теперішнього часу) належить до румунів. Мене дуже дивує, що в Києві та, зокрема, в Києво-Могилянській академії мало уваги приділяють румунознавству.

- Яким, на Ваш погляд, є стиль поведінки, що наразі український політикум використовує в своїй політичній практиці?

- Мені здається, що тут Ви ставите одне з найцікавіших питань, на яке я би хотів знайти відповідь, але на яке зараз відповіді не маю. Мене цікавить, чи за 20 років нової політики, а від Горбачова – можна сказати, що й 25 років, в Україні виникнув новий політичний клас, нова соціальна група професійних діячів політики. Я хотів би знати, чи ці люди орієнтують себе на європейські принципи. Йдеться про те, що в державі європейського типу політики є такими самими, як і деінде. Вони вважають, що народ існує для них, а себе називають рятівниками нації. Така ситуація є і в Америці, і у Великій Британії. Політики здебільшого вважають себе людьми спеціального рівня. І це цілком нормально, бо політика — це передовсім професія. Але головний нюанс полягає в тому, чи хочете ви як політик працювати згідно з законом, давати громадянам свободу впливати на політикум та політиків. Коли самі правителі визнають, що їхня влада є обмеженою – це політика європейського типу. Самодержавний, традиційний, імперський, царський та радянський тип владарювання – це такий політикум, який вважає, що громадяни не мають жодного права їх контролювати, обмежувати їхню владу.

Я хотів би знати, чи сучасні українські політики готові прийти до того, щоби погодитися на обмеження своєї влади.

- Першими з тих, хто творив політику України після здобуття державного суверенітету, були люди науки та культури. Яким, на Ваш погляд, є місце сучасних українських політиків в культурному процесі держави?

- Для мене це також залишається відкритим питанням. Якщо вам зараз 45 років, вам було 20, коли до влади прийшов Горбачов. Мені як людині, якій 20 років було дуже давно, цікаво знати, яким це покоління є в культурному сенсі. Мене цікавить, якими є представники сучасного політикуму віком менше, ніж 45 років. У своїй новій книжці я висловлюю тезу, що в тоталітарній системі, якою був сталінізм, єдиними людьми в публічній сфері, які мають відносну свободу, є письменники. За умови зазначеної системи, коли більш  культурних та цивілізованих політиків було винищено, єдиними людьми, які могли говорити про загальнонаціональні справи, були саме літератори. Люди типу Ліни Костенко, Івана Драча, Івана Дзюби були першими творцями незалежної думки. Проте це не були люди, які вміли займатися бізнесом політики та політичною практикою. І склалася ситуація, коли певні елементи в Компартії вирішили, що, може, не треба конче мати сталінського типу режим, а потрібно створити більш цивілізовану, демократичну Україну. Саме в цей момент стався історичний компроміс між українською  культурною інтелігенцією та більш цивілізованими елементами партійно-державного апарату. Такими були реалії 20-25 річної давнини.

Літератори є людьми, які можуть ініціювати революції, але вони не залишаються довго при владі. І тому природно, що після поетів і письменників прийшли партократи, які знають, як робити політику за зачиненими дверима. Постає питання, чи ці люди будуть готові вести себе цивілізовано, з гідністю і чи вони дозволять виразити себе новому поколінню.

- В статті під назвою «Роздуми й рефлексії історика про сучасну Україну», якою розпочинається Ваша нова книжка, йдеться про те, що на момент 1992 року мовного конфлікту в Україні не було. Чи існує такий конфлікт сьогодні?

- Це залежить від того, як ви на це дивитеся. В статтях я згадував про те, що за часів горбачовської гласності та перестройки російськомовні газети в Україні виступали за незалежну Україну. Була така газета "Комсомольское знамя", яка дуже підтримувала українську державну незалежність.

Мовного конфлікту в сучасній Україні, на мою думку, немає. Проте, коли дозволите, я хотів би окреслити те місце, яке може стати підставою для такого конфлікту. В Києві мені довелося спостерігати, що є люди, які обіймають різні робочі місця - в ресторані, на пошті чи в банку, - які вже розуміють, що їхнім обов'язком є говорити тією мовою, якою до них звертається їхній клієнт. Якщо до офіціантки в українському ресторані звертаються українською, то вона мусить відповідати по-українськи, так само, як у Польщі, незалежно від того, хто ви є за національним походженням, ви будете говорити з людьми по-польськи. Я бачу, що більшість українців починає це розуміти. В своїй приватній мовній практиці кожний є вільний розмовляти тією мовою, якою йому заманеться, проте на робочому місті він мусить говорити тією мовою, якою до нього звертається клієнт. Коли така практика буде прийнята, я думаю, конфлікту не буде. Я за те, аби російськомовні люди мали право звертатися до офіціантки російською, і їм би відповідали російською. Проте якщо не будуть шанувати мовних прав українців, українці автоматично перемістяться до категорії другого класу громадян.

- Українському читачу відомі три Ваші тексти в основному монографічного характеру. Чи є збірка «У пошуках майбутнього часу» першим виданням Ваших статей та есе, що побачили світ в Україні?

- Це не зовсім так. Якихось років 5-6 тому була видана збірка моїх статей «Імперія та нація», яку допомагав редагувати Григорій Касьянов. Єдина монографія, яка вийшла в Україні – це книжка про марксизм та націоналізм «Комунізм та націоналізм. Карл Маркс vs Фрідріх Ліст». Ця книжка побачила світ 12 років тому. Перед тим, ще на початку незалежності було видано мою невеличку книжечку «Історія України», проте її не можна назвати монографією. Це був коротенький шкіц, есей, присвячений переважно для західного читача, проте згодом перекладений українською. Моя книжка, присвячена Томашу Масарику, в Україні видана не була.

- Одним із упорядників Вашої нової книжки є Ярослав Грицак. Розкажіть про його роль у появі цього видання.

- Ярослава Грицака я знаю ще з радянських часів. 1990 року, за рік до проголошення Незалежності України, делегація Мічиганського університету приїхала до Львова. Я на той час був директором Центру російських та центральноєвропейських студій у Мічиганському університеті. Тоді я познайомився з молодим аспірантом, у будь-якому разі ще не професором, якого звали Ярослав Грицак. Ще тоді він справив на мене велике враження. З того часу можна вести мову про початок нашої професійної співпраці. Саме йому та пані Діані Клочко належить ідея створення цієї збірки. Також Ярославові Грицаку належить ідея включити до збірки мою статтю про Україну та Росію, яка вийшла не в «Сучасності», а в американській книжці за редакцією Роберта Конквеста. Як на мене, цей текст покращив якісне наповнення видання.

Критерієм відбору текстів до книжки була наявність у них прогностичних елементів. Для «Сучасності» я написав значно більше статей. Здебільшого це були аналізи тогочасної ситуації в Радянському союзі. Також мене цікавила преса в Україні, особливо регіональна. Я став таким собі своєрідним пресологом. Я вважав, що в Україні боротьба за тиражі, передплату - це форма політичної боротьби в радянській системі. Коли казали: «Нам треба поширювати передплату на газету «Молодь України» чи «Літературну Україну», то це була форма національного спротиву. Ці теми до нової збірки не ввійшли.

Ще у 80-тих роках видавництво «Сучасність» запропонувало видати окрему збірку моїх статей. Але на той час я не був упевнений, чи комусь це буде цікаво. Для мене дивовижним відкриттям стало те, що статті, написані близько 50 років тому, хочуть читати на початку ХХІ століття.

- Більшість статей, написаних для «Сучасності», підписані псевдонімом Павло Чернов. Чому з безлічі можливих варіантів ви обрали російське прізвище?

- Я хотів показати діаспорній публіці, що можна бути українцем російської національності. Під час моїх візитів до Україні в 1956 та 1957 роках, я, читаючи пресу, набув переконання, що в Україні немає національного конфлікту на тлі мови, а є конфлікт політичний. Свій псевдонім я обрав достатньо провокаційно. Дехто обирав собі псевдонім Дніпровський чи Дністровський, Задніпрянський, а я собі обрав російський псевдонім, аби показати, що можна бути українцем, і при цьому називатися Чернов.

Чому Чернов, а не інше російське прізвище? Тому що в антології «Розстріляне відродження», яку видав Юрій Лазаренко, є імена письменників, які були знищені за часів сталінського терору. Саме там я знайшов згадку про маловідомого, але дуже талановитого письменника Леоніда Чернова, якого розстріляли в 1933 році.

До журналу «Сучасність» у 1979 році читач із Англії надіслав листа до редакції, в якому він цитує вірш із журналу «Огонёк», що вийшов 1968 року. Він пише: «Я украинец, но пишу по-русски…». Те, що патріотами України є російськомовні люди, принципово. Я й надалі вважаю, що в Україні немає конфлікту між росіянами та українцями. Є конфлікт між демократами та тими, хто любить авторитарну систему.

- Над якими проектами Ви зараз працюєте?

- Останніх 20 років я завершую книжку, яка має назву "Формування модерної України". На відміну від концепції, за якою багато європейських та американських істориків вважають початком модерного часу відкриття Колумбом Нової Землі та Реформацію в Європі, мене цікавить початок того періоду, коли перші люди формують теорію модерного націоналізму, а саме тезу щодо того, що етнічна нація повинна мати власну державу. Зокрема для мене досить цікаво, що ту концепцію України як країни, утвореної за спільністю мови, було сформовано не у Львові, не в Галичині, а в Харкові. Україну "вигадали" в Харкові.

Є така книжка "Описание Харьковского намесничества", де вперше йдеться про Південну Росію, що містить території Київщини, Слобожанщини та земель під юрисдикцією Австрії та Польщі. Це мій початок, що збігається з початком нової історії Німеччини, Італії, Польщі, які синхронно витворюють нові теорії націотворення.

- Якими є Ваші очікування від презентацій нової книжки? Який суспільний резонанс, на ваш погляд, вона має справити?

- Я би хотів цією книжкою «достукатися» до свідомості молодого читача, до людей, які зараз перебувають у тому віці, в якому був я, коли писав свою першу статтю. Я хотів би, щоб ці молоді люди думали про майбутнє, щоби вони бачили себе історично. Сподіваюся, що коли вони читатимуть мою книжку, то зауважать, що все ж таки певний зв'язок поколінь існує.

Для молоді, на мою думку, важливо мати зв'язок поколінь. Ми живемо не лише в просторі, а й також у часі. Я хотів, щоб мої читачі відчули, що в них є попередники, люди, які їм симпатизують, які намагалися розуміти їхню країну ще тоді, коли було інакше. Хай вони думають про майбутнє, але пов'язують його й себе із сучасністю.

 

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Фотогалерея

Презентаційні матеріали

Відео-галерея

 

 

 

 

Сайт розроблений і підтримується Інноваційним центром інформаційних технологій НаУКМА
copyright@ukma 2009 - 2018