back to ukma Прес-центр
 
 
Політика здобутків і прорахунків E-mail
Четвер, 10 червень 2010 09:53

9 червня в Києво-Могилянській академії відбувся виступ Надзвичайного і Повноважного Посла України Володимира Огризка.

 Лекція мала назву «Зовнішня політика України: здобутки і прорахунки». Володимир Станіславович, безперечно, належить до тих політичних керманичів, яким довіряєш. Довіряєш їхньому інтелекту, професійності, твердженням і висновкам… Свого часу він зробив чимало для утвердження євроінтеграції України. Зрештою, Володимир Огризко — дипломат, який працював задля утвердження позитивного іміджу України у світі від 1992 року. Історія новітньої української дипломатії немислима без цього прізвища. І якщо колись напишуть підручник про історію теперішньої зовнішньої політики нашої держави, то неодмінно з-поміж центральних персонажів у ній буде й В. Огризко, який, проте, на зустрічі в Могилянці намагався довести, що в дипломатії ніколи нічого не починається з тебе. Є ті, хто формував відносини України зі світом до тебе й хто буде це робити після тебе.

Крім того, представник МЗС — людина, яка залежить від політичної волі свого народу. Буває так (а зокрема в історії України), що керманичі можуть відчувати, який крок буде для їхньої держави виграшним. Але народ може перебувати на зовсім іншому рівні. Так, зокрема, сталося з позицією щодо НАТО. Сьогодні цей політичний альянс для представників Сходу і Півдня здебільшого уявляється ворогом, що може спричинити хіба що воєнні конфлікти. Як думають деякі інші громадяни, вступ до НАТО означатиме лише те, що всіх військовозобов’язаних відправлятимуть у Ірак чи Афганістан… Тим більше, є ті, хто працює на поширення цих страхів у суспільстві (скажімо, такі трагікомічні персонажі, як Н. Вітренко), хто прагне, щоб Україна так ніколи й не заговорила власним голосом. На жаль, навіть за ці майже двадцять років Незалежності ми не зуміли створити власного інформаційного, культурного, інтелектуального поля на міжнародній арені. Є поодинокі голоси, які працюють задля України.

Під час виступу Володимира Огризка згадував розділи з монографії Оксани Пахльовської «Ave, Europa!». Один із розділів має назву «Старт з руїни космодрому». Саме такий старт мала українська дипломатія 1991 року. Не було навіть приміщень для представників новоствореного МЗС України. Доводилося працювати в кілька змін, бо робочий стіл подекуди був один для кількох дипломатів. А що й казати про роботу посольств і консульств України у світі?! Росія привласнила собі спадок СРСР, експропріювавши майно цієї імперії за кордоном. Сьогодні, наприклад, посольство РФ в Індії — окраса цієї країни. Свого часу в ці дипломатичні будівлі інвестували мільйони (зокрема і з бюджету УРСР). Натомість українській консульські і посольські установи — це маленькі будівлі, а то й кімнати на околицях міст. Україна починала свою міжнародну політику з нуля. Українські дипломати, зазнаючи на собі величезного тиску з боку російської дипломатії, також часто були змушені працювати задля України.

Але не варто забувати, й на цьому наголошував Володимир Станіславович, що зовнішня політика — це, по-перше, функція державного апарату, а по-друге, функція, залежна від внутрішньої політики. Коли внутрішня політика України для Заходу видається трясовинням, болотом, то в такому разі важко говорити про паритетний діалог із Заходом, який ніколи не гратиме за своїми правилами (себто за формулами європейського права) з непередбачуваним партнером, який не мислить себе власними історичними категоріями. Україні, що важливіше, також не вдалося вибудувати паритетних відносин із Росією, яка завжди проводила політику у стилі «не хочеш бути гарним сусідом — змусимо!» Ця система диктату й терору — те, що визначає вже й новітню російську політику від 1991 року. Сьогодні ця система існує у своєму історичному апофеозі. Демократично-ліберальні перетворення Єльцинської Росії увінчались неототалітарною Росією.

Українська зовнішня політика починалась із ентузіазму приблизно 50 дипломатів, які просто вірили в те, що вони працюють задля незалежної держави. Безперечно, що не обійшлося без прорахунків. Володимир Огризко назвав три основні поразки української зовнішньої політики: Україна з настанням Незалежності не змогла вийти з пострадянського стану: до влади прийшли перефарбовані комуністи, які, звичайно, працюючи вже в незалежній державі, вірили, що колись ми об’єднаємося в один великий Союз. По-друге, Україна без «за» і «проти» віддала Росії право бути своїм представником у Раді безпеки ООН. У такому разі Захід побачив, що Україна не готова говорити власним голосом, що її й досі представляє «старший брат». А для чого Європі провадити перемовини зі слабшими? Всі держави, які входили до СРСР, юридично мали б бути рівною мірою правонаступниками цієї мегадержави. По-третє, фатальним прорахунком було те, що Україна погодилась на підписання нульового варіанту, що регулював питання майна СРСР. Хоч ВР й не ратифікувала цей документ. Ось він, справжнісінький старт з руїни космодрому… Володимир Огризко сказав, що в 90-і на Заході було поширене питання: «А як довго ще протримається Україна?».

Щодо позитивних сторін, то Володимир Станіславович назвав чотири основні пункти: насамперед відмова від ядерної зброї. Хоча цей важливий крок було зроблено необдумано. Політика, як відомо, — це система торгівлі. Щось на кшталт базару, на якому важливо вміти торгуватися. Україна не змогла отримати за свою відмову від ядерної зброї достатніх гарантії для незалежного (від Росії) існування в політичному просторі. Європа в 90-і рр. не надала Україні потрібних важелів для проведення самостійних демократичних змін. А відмова від ядерної зброї була потрібним кроком для євроінтеграції. Зрештою, Україна ані технологічно, ані економічно не могла б дати собі ради з ядерною зброєю. Це у Швеції щороку виділяють десятки мільярдів євро на військові цілі. А в Україні Збройні сили перебувають у жалюгідному стані.

Другий важливий позитивний крок: налагодження партнерства з ЄС («Угода про партнерство і співробітництво» тощо). По-третє, налагодження відносин із НАТО. Сьогодні, на думку Надзвичайного та Повноважного Посла України, смішно слухати про «позаблоковий» статус України. Річ у тому, що вже блоків більше не існує (чи хтось пам’ятає про Варшавський блок?). Натомість вступ до НАТО мав би стати поштовхом до демократичних зрушень в Україні, передовсім у правовому, економічному полі. Наразі ж України знову потопає в корупції. По-четверте, важливим було утвердження власного голосу України, незалежного від політики Москви. Був період, зазначає Володимир Огризко, коли українські дипломати казали Кремлю, що в цих питаннях ми згідні з вами, а в цих — ні, бо ця позиція суперечить національним інтересам України.

За останні п’ять років Україна мала чи не найбільший шанс за всю історію зблизитися з Європою. Але цього не відбулось. Завадили одвічні українські чвари і змагання гетьманів за одну булаву. Володимир Станіславович проаналізував у своєму виступі діяльність усіх президентів України в царині міжнародної політики. Певною мірою, в кожний період було зроблено щось важливе для євроінтеграції України. Часи В. Ющенка, на думку дипломата, стали періодом найчіткішої національної політики, коли однозначно було озвучено курс на зближення України з європейським простором.

Сьогодні ж ми знову повертаємося в часи «непаритетної» дружби з Росією і відмовою від цивілізованих правових форм діалогу на міжнародній арені. Володимир Огризко зазначив, що жодним чином не має наміру перешкоджати діям теперішньої влади: навпаки, готовий скинути капелюха перед тими, хто зблизить Україну та Європу. Але поки що підсумки перших 100 днів нової влади невтішні. Тому, на думку промовця, українська нація має консолідуватися і не втрачати паростків громадянського суспільства. Для світу «ми вже стаємо непрогнозованим партнером», — підсумував Володимир Станіславович. Потрібні рішучі кроки, спрямовані на утвердження демократичних зрушень.

Що буде далі? Чи зуміє Україна виборсатися з цього кола совковості й пост-тоталітаризму?

Мабуть, варто залишатися трохи оптимістами, усвідомлюючи, що назад шляху немає. В Україні вже є критична маса людей, народжених у демократичній країні, для яких шлях репресій і несвобод є неприйнятним. І нинішня влада має усвідомити, що Україна й історично, і культурно, і політично була частиною європейського простору, до якого потрібно прагнути. Але й не забувати, що найвища цінність — це цінність права і людської свободи. Лише тоді Україна стане сильною державою, коли навчиться шанувати себе (мову, історію, націю) й іншого, а не грати під чужу дудку. Бо історія має безліч прикладів такого макабричного і фатального витанцьовування…

 

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Фотогалерея

Презентаційні матеріали

Відео-галерея

 

 

 

 

Сайт розроблений і підтримується Інноваційним центром інформаційних технологій НаУКМА
copyright@ukma 2009 - 2018