back to ukma Прес-центр
 
 
Університет як поле інтелектуальних дискусій E-mail
Вівторок, 15 червень 2010 10:40

На початку червня в  Могилянці проходив дослідницький  семінар на тему “Що  таке університет?”, організований Центром візуальної культури НаУКМА.

 В рамках заходу проходили  виступи, презентації та дискусії могилянських дослідників та міжнародних гостей. Метою семінару була критична рефлексія  щодо ситуації у вищій  школі. Це стало продовженням серії заходів, що проводив Центр візуальної культури НаУКМА протягом зими та весни цього року під загальною  назвою “Києво-Болонська Академія”. Ключовими питаннями семінару стали питання впровадження Болонської системи, університетської автономії та корпоративізації Унівеситету. Власне, матеріалом для аналізу є реформи в Україні, а також Європі й Росії. Така порівняльна перспектива допомагає вирізняти глобальні тенденції та локальні відмінності в освітньому просторі.

Свою думку з приводу університетської автономії висловив Сергій Квіт, Президент НаУКМА: «Університетська автономія (академічна, фінансова, адміністративна, кадрова тощо) — це єдиноможливий шлях реформування науки та вищої освіти в Україні, оскільки посттоталітарна українська держава контролює діяльність університетів в авторитарний спосіб, не виходячи поза рамки радянської парадигми. Головне, що контролюється не якість, а зовсім неважливі формальні аспекти. Головна мета такого способу управління — стримати ініціативу і не допустити виникнення справжніх ринкових стосунків та якісних незалежних університетів, які могли б стати на заваді теперішній неконтрольованій корупції в усіх галузях економічного і політичного життя.

Києво-Могилянська академія справді почуває себе автономним університетом. Всі інноваційні зміни, які були запроваджені в українській вищій освіті після 1991 року, були спочатку апробовані в НаУКМА (вступне тестування, перші бакалаврські, маґістерські, PhD програми, перший ендавмент тощо). Проте не варто забувати, що ми діємо у правовому полі, а українська система є надзвичайно консервативною. Тому за духом і змістом, за етикою НаУКМА радше є частиною західної, ніж української системи вищої освіти. Для наших університетів університетська автономія сьогодні — це насамперед питання цінностей, стандартів, конкурентоспроможності і якості».

Професор Міхаіл Маяцкій із Університету Лозанни (Швейцарія) представив бачення Болонського процесу з позиції європейського викладача. На його переконання, численні протести, що зараз відбуваються по вcій Європі проти запровадження Болонського процесу зумовлені кількома причинами. Передовсім, «саме запровадження Болонської системи відбулось без широких консультацій із академічною спільнотою, фактично, самі викладачі дізнались про Болонську систему за кілька років після прийняття перших документів. І якщо для України така практика вважалась би нормою, то для європейських країн брак публічності автоматично делеґітимує реформу». Проте основні причини «спротиву» Болонській системі в Європі — не в методах прийняття рішень, а у вже очевидних результатах реформувань. На думку Маяцкого, «головними наслідками стали поширення професійних, а не наукових дисциплін (як-то менеджмент чи реклама), а також надзвичайна зарегульованість та забюрократизованість навчального процесу».

Соціолог із Московського державного університету професор Олександр Бікбов зазначив, що Болонська система «призводить до комерціалізації вищої освіти і втрати університетами здатності виконувати функцію критичної рефлексії». Ці процеси по-різному відбуваються в ЄС і пострадянських країнах, проте, на думку Бікбова, мають однакове походження. Головними рисами неоліберального повороту в освіті є скорочення державних витрат на освіту, яке спостерігається в європейських країнах; приватизація благ, що раніше перебували в колективній власності; позбавлення влади органів самоуправління, особливо на рівні окремих університетів. Результатом такого неоліберального повороту стало включення освіти  в систему ринкових відносин при мінімальних гарантіях із боку держави. Відсутність дієвої соціальної політики з боку держави призвела до «пролетаризації викладацької праці». Олександр Бікбов переконаний, що єдиною адекватною реакцією на таку освітню політику має стати розвиток структур взаємодії між викладачами всередині середовища.

Під час дискусії про можливості самоорганізації студентів та викладачів Олександр  Бікбов розповів про досвід мобілізації студентів соціологічного факультета Московського державного університету. Усе розпочалось із вимог щодо зниження цін у студентській їдальні і переросло в кампанію за підвищення якості освіти на факультеті тривалістю більше року. Попри цензуру в російських мас-медіа, тема стала цікавою для журналістів і широко висвітлювалась у загальнонаціональних ЗМІ. «Результати такої мобілізації, щоправда, виявились невтішними — ключові орагнізатори змушені були покинути університет, керівником соціолочного факультету було призначено одіозного політолога Олександра Дугіна. Проте загалом той факт, що такі спроби доводять, що спільна дія, спрямована на реформування вищої школи є можливою». Могилянці, зі свого боку, поділились власним досвідом мобілізації в лютому цього року, коли було організовано та проведено студентсько-викладацький референдум щодо формату переходу від триместрів до семестрів, та впровадження кредитно-модульної системи. Могилянський досвід став більш позитивним, адже адміністрація зрештою погодилась на компромісний варіант переходу на семестри, а питання щодо переходу на кредитно-модульну систему було залишено на розсуд окремих кафедр.

Російський історик О. Дмітрієв під час свого виступу  поставив важливе питання про  те, «хто має бути суб'єктом освітніх реформ — держава чи університет, і, відповідно, про те, чи може університетська автономія вирішити проблеми вищої освіти». Промовець також висловив тезу про те, що здійснення будь-якої реформи в умовах, що склалися в освітньому процесі пострадянських країн, досить складне. Дослідження Дмітрієва показують, що в певній переломній ситуації міністерські чиновники, віддалені від академічного середовища, можуть відігравати свою позитивну роль у реформуванні освіти, не будучи включеними в консервативне академічне середовище. Безумовно, це не заперечує важливості автономії, проте варто пам'ятати про можливі загрози цього процесу — «перетворення автономії університету на автономію його керівника або на тотальний корпоративізм та подальшу самоізоляцію університету». Сучасний освітній заклад  перетворюється на об’єкт «освітньої промисловості». Критикував Дмітрієв і прагнення сучасного університету до «загальноосвітньості та універсальності», коли детальним вивченням професійних дисциплін нехтують заради загальноосвітніх курсів на кшталт фізичного виховання або безпеки життєдіяльності. Йшлося також про те, що у освітній ситуації, що склалася на пострадянському просторі, співіснують три логіки: логіка традиційності і засадничості, логіка освітнього різноматіння і дисперсії та логіка оптимізації освітнього процесу, кожна з яких представляє суто свою школу і сферу, але симбіоз яких може сприяти кращому реформуванню освітнього процесу загалом.

Тетяна Огаркова — заступник директора Докторської школи НаУКМА, розповіла про те, яким Болонський процес є в Європі і наскільки відрізнаються від європейських реалії освітніх реформ в Україні.  За словами пані Тетяни, коли йдеться про Болонський процес взагалі, важливим є те, хто говорить. Одна група, переважно це бюрократи, «будує мрію про загальноєвропейський університет, так звану Європу університетів, яка стане потужною альтернативою американській системі освіти». Академічна спільнота, як правило, «критикує мінуси Болонської систему, прагнучи зберегти ідеали Гумлетового університету». Разом із тим, пані Огаркова спробувала відокремити загальні проблеми української освіти від негативних тенденцій, пов’язаних із впровадженням болонських принципів. «Так, нам не потрібно було Болонського процесу, щоб перейменувати всі інститути і ПТУ в університети. Ця інфляція освіти не є наслідком Болонською реформи. Це скорше наслідок численних українських викривлень реформи». Одним із таких викривлень можна назвати перехід на “європейську” модель навчальних кредитів: відповідно до норм Болонської системи, один кредит має складати 25-30 годин. В Україні один кредит дорівнює 36 годинам. У результаті, річне навантаження  українського студента на 25-30 %  більше за студента у Європі. Т. Огаркова зазначає, що подібні дивні трансформації початково позитивних ініціатив можна спостерігати і в інших випадках. Так, вимоги до дослідницьких університетів (запровадження яких спершу віталось академічною громадою) були сформовані так, що головний наголос залишився на кількісних показниках, замість реального підвищення якості освіти. Широкі громадські обговорення університетської автономії так само в результаті їх бюрократичного “оформлення” фактично було зведено нанівець.

Певною родзинкою семінару став виступ студентів-політологів Поліни Власенко, Тараса Доронюка, Анни Півовар і Андрія Пилипенка під назвою “Wikiлогія: критика псевдонаукового політологічного знання”. Вони зі студентської точки зору оцінювали якість політологічної освіти в НаУКМА. На їх переконання, навчальна програма є несистемною, а якість викладання часто залишає бажати кращого. Найфантастичнішим прикладом стала розповідь про викладача, який читав лекції зі сторінки на Вікіпедії, відкритої у нього на комп'ютері. Щоправда, присутня на заході завідувач кафедри політології Наталя Амельченко пізніше сказала, що цього викладача вже усунули, проте чимало проблем залишилось. Позитивним зрушенням можна вважати готовність керівництва кафедри співпрацювати зі студентами в розробці програми реформування навчання.

У завершальний день семінару обговорювати питання корпоративної етики в університеті. Виступали викладачі, аспіранти  та студенти кафедри культурології НаУКМА Василь Черепанин, Назарій Совсун, Анна Кравець, Олексій Радинський та Катерина Рубан. Усі доповідачі згоджувались на неприйнятності перенесення логіки бізнесу в університетське середовище. Крім того, критикувалось активне вживання словосполучення “корпоративна етика” для пояснення будь-яких дій адміністрації. При цьому жодних документів, що безпосередньо регулюють це питання в НаУКМА, не прийнято.

Головні висновки дослідницького семінару можна коротко підсумувати в кількох тезах. По-перше, саморефлексія академічної спільноти є вирішально важливою для розвитку цієї самої спільноти. Ця саморефлексія має бути публічною та максимально критичною, навіть якщо і неприємною для якихось учасників. По-друге, важливо постійно наголошувати на тому, що університет є місцем виробництва критичного знання, ця функція є обов'язковою і необхідною для підтримки Університету. І важливо також наголосити, що при цьому університет має залишатись відкритою інституцією для всіх відповідно до їх бажання та здібностей, а не фінансового стану. По-третє, наявні тенденції щодо комерціалізації та бюрократизації у вищій школі загрожують місії Університету та потребують негайного реагування з боку академічної спільноти. І, нарешті, по-четверте, єдиним механізмом позитивних змін наразі видається самоорганізація викладачів та студентів для розвитку наукових та освітніх зв'язків між собою та побудови справжньої академічної спільноти, яка зможе стати основою для справжнього університету з усіма властивими йому характеристиками разом із автономією та наголосом на розвиткові наукового знання.

 

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Фотогалерея

Презентаційні матеріали

Відео-галерея

 

 

 

 

Сайт розроблений і підтримується Інноваційним центром інформаційних технологій НаУКМА
copyright@ukma 2009 - 2018