back to ukma Прес-центр
 
 
Убивці мови E-mail
П'ятниця, 01 жовтень 2010 07:25

  23 вересня ц.р. вчена рада Національного університету «Києво-Могилянська академія» прийняла рішення, яким підтримала експертний висновок щодо неконституційності та необхідності зняття з розгляду в парламенті проекту Закону України «Про мови в Україні».

 Проект було внесено до Верховної Ради народними депутатами Олександром Єфремовим, Петром Симоненком та Сергієм Гриневецьким. Рішеннявченої ради і висновок експертів - доктора юридичних наук, Надзвичайного і Повноважного Посла Володимира Василенка та доктора філологічних наук, народного депутата І скликання Володимира Панченка - направлено Президентові України та голові Верховної Ради України.

Пропонуємо увазі читачів статтю Володимира Панченка, в якій він аргументує оцінку законопроекту як такого, що суперечить Конституції  України.

Законопроект Єфремова — Симоненка — Гриневецького ревізує поняття державної мови, підмінюючи його «українсько-російською двомовністю», обмежує права української мови як державної, встановлює інший, не передбачений Конституцією, статус мов в Україні. Це можна кваліфікувати як зазіхання на засади конституційного ладу в Україні, адже право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові (частина 3 ст.5 Конституції України). Поняття і терміни ст.10, що визначає основи мовної політики в України, як і інших статей розділу І Конституції України («Загальні засади»), можуть бути змінені тільки у спеціальному порядку, передбаченому в ній ст.156.

Дивно, але у ст.7 законопроекту стверджується, що російська мова «є рідною, або такою, якою повсякденно користується більшість громадян України». Це не відповідає дійсності: згідно з результатами Всеукраїнського перепису 2001 року рідною назвали російську мову 29,6% населення, а не «більшість громадян України». Що ж до кількості тих, хто «повсякденно користується» нею, то перепис таких даних не зафіксував.

Законопроект «Про мови в Україні» спотворює суть Європейської хартії регіональних мов і мов меншин, покликаної захищати моніритарні (загрожені) мови, а не надавати переваги тим мовам, яким ніщо не загрожує. На жаль, у 2003 р., беззастережно ратифікуючи Хартію (до того ж — у недосконалому перекладі!), український парламент фактично підмінив поняття міноритарної мови — поняттям мови регіональної. Але Єфремов, Симоненко і Гриневецький пішли іще далі: вони вивели російську мову з ряду регіональних (як це зафіксовано в Законі «Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов і мов меншин»), надавши їй особливого, «надрегіонального» статусу, що фактично дорівнює статусу державної мови.

І справді: якщо російська мова — регіональна, тому чому «паспорт громадянина України і відомості про його власника, що вносяться в нього, виконуються державною мовою і російською мовою» (ст. 14)?» Чому «громадянам України гарантується право отримання освіти державною мовою і російською» (ст. 21)? Чому «в усіх загальних середніх навчальних закладах забезпечується вивчення державної і російської мови» (ст. 21)? Якщо вже російська визначена як регіональна, то за якою логікою її «регіональність» поширюється на всю Україну?

Відповідь на ці запитання проста й очевидна: авторів законопроекту цікавили виключно інтереси російської мови. Все інше — камуфляж.

Законопроект аж ніяк не враховує принципової вимоги Європейської хартії регіональних мов і мов меншин стосовно того, що «охорона і розвиток регіональних мов або мов меншин не повинні зашкоджувати офіційним мовам і необхідності вивчати їх». Ця позиція Хартії — явно не для Єфремова, Симоненка й Гриневецького: у них зовсім інші пріоритети й політичні цілі.

Ключовою щодо використання регіональних мов є частина 3 ст. 8 законопроекту: вона передбачає, що «заходи, спрямовані на використання регіональних мов, або мов меншин», можуть застосовуватися «за умови, якщо кількість осіб носіїв регіональної мови, що проживають на території, на якій поширена ця мова, складає 10% і більше чисельності її населення».

Але ж визначена кількість носіїв регіональної мови — 10% і більше — є довільною, такого критерію немає в міжнародно-правових актах. «Носіями регіональної мови», як це випливає з частини 5 ст. 8, слід вважати не тих для кого вона є рідною, а тих, хто її «переважно вживає». Ця норма унеможливлює виконання частини 4 Прикінцевих положень, згідно з якими Кабінет міністрів має доручити «спеціально уповноваженому центральному органу виконавчої влади у галузі статистики в тримісячний термін забезпечити відповідні місцеві ради даними Всеукраїнського перепису населення про мовний склад населення адміністративно-територіальних одиниць», оскільки Всеукраїнський перепис 2001 р. визначав мовний склад населення за критерієм саме рідної мови. Питання про мову, яку громадянин «переважно вживає», не ставилося.

Законопроект Єфремова — Симоненка — Гриневецького цілковито руйнує освітню практику, що склалася в Україні після прийняття в 1989 р. «Закону про мови в Українській УРСР» та Конституції України (1996 р.). Передбачене ст.21 запровадження принципу вільного вибору мови навчання (та ще й «у будь-який час періоду навчання»!) неминуче провокуватиме конфліктність на мовній основі всередині навчального закладу, серйозно ускладнить організацію навчального процесу, вимагатиме бюджетних асигнувань для збільшення числа педагогічних кадрів та розширення матеріальної бази.

Уявімо, що проект став законом і той набрав сили. Це означає, що після цього одразу розпочнеться велика колотнеча у всіх навчальних закладах. Аякже: змінювати мову навчання можна ж буде «у будь-який час періоду навчання». Тільки чи зможуть дошкільні заклади, школи і виші так само швидко відреагувати на появу «достатньої кількості» заяв від учнів чи студентів, які захочуть навчатися якоюсь іншою мовою, не тією, якою навчалися досі? Що робитимуть, скажімо, в Таврійському університеті, коли «достатня кількість» студентів заявить про своє бажання навчатися кримсько-татарською мовою? Або в Закарпатському — угорською? Закон же буде на їхньому боці! Прогнозую: їм відмовлять у такому праві, посилаючись на те, що кількість заяв — недостатня. (А для чого ж іще вводилася в частині 4 ст. 21 ця «ненормальна» норма — «достатня кількість»!?). Зате тим, хто захоче в Київському університеті ім. Т.Шевченка навчатися російською, — не відмовлять. Бо для того ж і задумувався цей закон!

Через те я й кажу про камуфляж під «європейськість» і ліберальність: насправді, документ, внесений трійцею народних депутатів від парламентської коаліції, чесніше було назвати по-іншому: «Про русифікацію України». «Інші мови», що час від часу згадуються у законопроекті (включно з державною), швидесенько стиратимуться з лиця землі, підім’яті мовою російською. Це зрозуміє кожна неупереджена людина, яка ознайомиться з проектом.

Невже хтось і справді повірить, що коли особа, яка не володіє державною мовою, відповідно до ст.17, звернеться із заявою про «вчинення нотаріальної дії» молдавською, польською мовою чи ідиш, отримає від нотаріуса тексти оформлюваних документів саме тією мовою, яка її влаштовує? І скількома мовами повинен у такому разі володіти нотаріус?! Абсурдність закладеної в ст.17 норми лише унаочнює загальну настанову законопроекту: дайош русифікацію!

Наслідком прийняття і реалізації Закону «Про мови в Україні» неминуче стане також маргіналізація української мови, витіснення її з різних сфер суспільного життя. Замість мовного розмаїття законопроект призведе до російськомовної одноманітності в Україні. Відсутність мотивації щодо опанування українською мовою призведе до мовної ізоляції і відчуження регіонів України один від одного, що, в свою чергу, означатиме дезінтеграцію України як держави.

Втім, може, автори законопроекту саме цього й хочуть? Внесений ними документ цілком вписується в ідеологію «Русского мира», що її агресивно протягують усякі табачники й колесниченки. Стратегічною метою цієї ідеології є убивство мови, знищення української нації як системотворного чинника української державності, розчинення її в «русском море» східнослов’янської православної цивілізації.

Фактично, нам оголошено війну. Нам — це тим 67% населення України, які під час Всеукраїнського перепису 2001 року своєю рідною мовою назвали українську. Але не тільки їм: патріотизм, зрештою, не залежить від мови, якою ти спілкуєшся. Війну оголошено українству як такому. Закони ж війни вимагають загальної мобілізації тих, хто хоче вижити. Мобілізації і активного громадянського опору.

Чи потрібна ця сутичка всередині суспільства очільникам держави? Чи усвідомлюють вони всю небезпеку ідеології «Русского мира», закамуфльованої під супер-ліберальні норми законопроекту «Про мови в Україні»?

 

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Фотогалерея

Презентаційні матеріали

Відео-галерея

 

 

 

 

Сайт розроблений і підтримується Інноваційним центром інформаційних технологій НаУКМА
copyright@ukma 2009 - 2018