back to ukma Прес-центр
 
 
Дискусії навколо класики, або Право порівнювати E-mail
Автор Тетяна Дзядевич, к.філ.н., викладач кафедри літератури та іноземних мов НаУКМА   
Середа, 17 листопад 2010 08:23

Міністр освіти і науки Дмитро Табачник неодноразово казав у пресі, що вважає за доцільне перейменувати шкільний курс «зарубіжної літератури» на «світову» і на три чверті заповнити його творами російських письменників.

 Навіть коли ці наміри залишаться нереалізованими, слід усвідомлювати, що вони відбивають погляди частини українського суспільства. Мусимо замислитися, що криється за такою позицією і які можливі її наслідки. Заміна «зарубіжної» літератури на «світову» — не проста формальність. Усе, що зарубіжне, — світове. Але не все, що світове, — зарубіжне. Приємно почуватися приналежним до нації, яка подарувала світові Толстого, Достоєвського, Чехова... Потрібно мати гідність і певну смиренність, щоб прийняти факт: видатна російська література належить, безперечно, великому народові. Але іншому. Неприйняття цього факту продовжить розмивати кордони між двома спорідненими — аж до хворобливої взаємозалежності — націями.

Оскільки українська література залишиться окремим від «світової» курсом, така заміна — за логікою — виключить її зі світової спільноти, що може формувати комплекс меншовартості в наших маленьких співвітчизників. «Евфемістичний» вихід із психологічно дискомфортної для когось ситуації роз’єднання двох культур був би зрозумілим у перші роки незалежності. Але не сьогодні, коли вже понад десятиріччя діють цілком задовільні шкільні програми зарубіжної літератури і виросло ціле покоління народжених після 1991?року, для яких Росія є таким самим сусідом, як Угорщина, Білорусь тощо.

Через художній твір учень навчається мати задоволення не лише від комп’ютерних ігор і смажених горішків. Опановує мови мистецтва: мову фольклору і класицизму, романтизму і модерну. Яких мов учать російські письменники?

До успішно діючих шкільних програм включені модерний Срібний вік, напрям «чистого мистецтва» (Тютчев, Фет), найкращі зразки російської лірики доби романтизму, психологічний реалізм (Достоєвський, Чехов, Толстой). Як іще українська школа може віддати належне великій російській літературі? Можна, звичайно, вивчати лише лермонтовський переспів «На севере диком», «забувши» про оригінал — «Самотній кедр на стромині» Гейне. Можна дізнаватися про Байрона з поеми «Євгеній Онєгін», вважаючи російський романтизм унікальним явищем. Кількість шкільних годин обмежена. І якщо вже обирати... 3/4 програми означатиме: викинути французьких символістів, повернувши Некрасова; Гамсуна замінити Андрієм Бєлим; Камю і Кафку — Максимом Горьким; а театр французького модернізму — Вампіловим.

Чому в уявленні багатьох українців сучасні форми зводяться до хаотичного нагромадження абстрактних фігур і какофонічних звуків? Для народження гармонії із цього хаосу потрібен смак до модерного і постмодерного мистецтва. Через політичні обставини основні мистецькі течії ХХ?ст. не мали умов для повноцінного розвою в СРСР, зокрема в Росії. Повернення до шкільної програми добре знайомих, наче родичі, але другорядних творів російських авторів за рахунок інших літератур не сприятиме повноцінному входженню українців у світ сучасної європейської естетики.
Інше завдання курсу літератури — залучити дітей до системи цінностей, яку обирає для себе суспільство. Порівняймо цінності, закладені в російській літературі, з творами західних письменників (до порівняння бралися найвідоміші твори і домінуючі мотиви — тобто ті, вплив яких найпомітніший).

Жінки в російській літературі рішучі. Починаючи зі славнозвісного: «Я к вам пишу. Чего же боле?» Важко зрозуміти: чи то безініціативні чоловіки (див. Гончаров «Обломов», Тургенєв «Ася» та ін.) провокують таку поведінку, чи то баришні надто наполегливі. Можна орієнтувати дітей на сценарій, де жінка виконує першу партію, а чоловік або йде за нею, або втікає. А можна знайомити з тією моделлю поведінки, де Ромео виявляє ініціативу, а Джульєтта чекає його першого кроку, аби дати чоловічому началу можливість утвердитися.

Щирість, духовність, внутрішня сила — це справжні скарби. Тільки чи гідні ті, кого обдаровують цими скарбами Татьяна Ларіна, Сонечка Мармеладова, Ася, такого дару? На тлі російських жінок героїні Дж. Остін, сестер Бронте видаються примітивними міщанками, яким просто пощастило — дочекатися хепі-енду і влаштувати своє життя. Можливо, їхній секрет — у вмінні робити правильний вибір і вчасно сказати собі «ні»? Наташа Ростова втрачає голову через масну посмішку ловеласа Курагіна. А героїня культового роману А.Радкліфф «Таємниця Удольфського замку» відмовляється пов’язувати свою долю з коханим, ледь зачувши про аморальний спосіб його життя.

Звичайно, і в західній літературі є палкі жінки. Мадам Боварі, наприклад. Коли ми просили десятикласників висловити своє ставлення до Кареніної і Боварі, першу діти виправдали. Боварі засудили. Але ж Кареніна покинула маленького сина на чоловіка, якого сама вважала недобрим і черствим. Народила позашлюбну дитину, що у той час прирікало крихітку на упосліджене становище. Від легковажності мадам Боварі принаймні не потерпають діти. Чому ж школярі виявили таку необ’єктивність? Тому що Толстой змалював свою героїню у тій системі координат, де особисті почуття понад усе. Флобер — у тій, де зневага до родини вважається згубною. Залишимо у програмі тільки Кареніну з Ростовою, вирізавши Боварі, і учні не отримають уявлення про те, що кидати у вогнище власної пристрасті інтереси близьких людей не так уже й добре. І недаремно, близько 80% англійців проти лише 30% росіян засудили адюльтери (опитування 1980-х рр.)...

Щодо чоловіків, то в російських класичних романах є лише один активно діючий позитивний герой, до речі, німець: Штольц (Гончаров «Обломов»). Був ще Базаров, але той приречений Тургенєвим на смерть від власного ентузіазму. Інші «активісти» — або політично заангажовані (герої Гайдара, Каверіна тощо), або неоднозначно оцінюються (Чичиков, Лопахін та ін.). Цю суспільну проблему російські критики йменували хто «обломовщиною», хто «феноменом зайвої людини»: «...пока о деле нет речи, а надобно только занять праздное время, герой очень боек вздумай кто-нибудь... сказать: «начинайте же действовать», — ...одна половина храбрейших героев падает в обморок, другие начинают грубо упрекать за то, что вы поставили их в неловкое положение» (М.Чернишевський «Русский человек на rendez-vous»). Корні хвороби — в автократичних тенденціях державного устрою.

Вільне суспільство потребує вільних людей, здатних приймати рішення і діяти. Робінзон Крузо, діти капітана Гранта і навіть Том Сойєр — чудова компанія не лише для того, щоб розважитися і дістати поштовх до вивчення географії. Хоч яким би цікавим було дитинство Горького чи Толстого, на відміну від згаданих героїв, вони не пропонують нам прикладів самостійності й оптимізму.

Салтиков-Щедрін, Чехов, Островський, Некрасов талановито критикували хабарництво і рабовласницький устрій, що відбився навіть на рівні ментальності. Суспільні проблеми вони зображають контрастними кольорами. З одного боку — прірва, а з другого небесна височінь — так характеризував специфіку російського світобачення, закарбованого в літературі, Г.Гессе. В нашому сучасному житті, принаймні зовні зорієнтованому на демократичний устрій, все трохи тонше. Диктат маскується популістськими маніпуляціями. Крадіжки — вишуканими схемами. Цю тонкість можна знайти в американських романах — Т.Драйзера, Д.Лондона, Р.Уоррена. Що зайве підтверджує вражаючу схожість поточного стану справ в Україні з Великою депресією у США.

Українським учням треба навчитися адекватно оцінювати свою історію. Можливо, «Мазепа» Байрона кращий спосіб заглибитися в образ видатного діяча-патріота, ніж «Полтава» Пушкіна? На тлі романів В.Скотта яскравішими барвами заграє проза П.Куліша. З метою подолання пубертатної кризи національної ідентичності важливо створювати умови для порівняння української літератури з польською, чеською — тими, що також формувалися в умовах бездержавності. Так, російський погляд на фігуру Наполеона у виконанні Л.Толстого урівноважить «Пан Тадеуш» А.Міцкевича, який знайомить з польськими визвольними очікуваннями щодо наполеонівських воєн.

Ставлення до власності, трансльоване найкращими зразками російської літератури, відбилося в образах «Скупого лицаря» (Пушкін), старої лихварки (Достоєвський «Злочин і кара»), численних глитаїв Островського. Звичайно, і в західній літературі висміюють жадібність. Однак їхні скнари мають світлі плями в душі. Діккенсівський Скрудж буквально перероджується. Бальзаківський Гобсек виявляється благородною людиною. Прагнення збагачення заслуговує на критику, лише коли воно набуває гіпертрофованих форм. Україні важко буде пристосовуватися до ринкової економіки, якщо в її системі цінностей власність і надалі посідатиме місце чогось бажаного, але гідного осуду. Зважене ставлення до власності можуть запропонувати «Будденброки» Т.Манна, золотошукачі Дж.Лондона та ін.

Правова держава, якої ми прагнемо, неможлива без чіткої закономірності: злочин — кара. Змальованої, наприклад, в романі Т.Драйзера «Американська трагедія». У Достоєвського Раскольников розкаявся і відбуває своє покарання. Проте його думки такі піднесені, наміри — благородні, що пробуджуються сумніви. Чи можна бути хорошою людиною і вбити? Милосердя й справді вище від справедливості і, звичайно, слід з розумінням ставитися до обставин, які спонукали людину до злочину, вірити в її здатність виправитися. Інакше ми отримаємо «заводних апельсинів» (Берджес) і будемо нагадувати медперсонал божевільні (Кен Кізі «Політ над гніздом зозулі»). Але без чіткого розуміння, що злочин — це погано, нам ніколи не досягти належного рівня суспільної безпеки.

Україні час будувати систему цінностей, за якої нам житиметься комфортно. Можливо, в цьому є щось від стереотипу, але схоже на те, що в найпомітніших творах російської літератури письменники провідного значення надавали почуттям, ірраціональним поривам особистості. Це — могутня сила. Проте її варто чимось врівноважити. 3/4 російської літератури в програмі зроблять шкільний курс надзвичайно пристрасним. У західноєвропейській літературі на загал легше знайти героя, здатного розсудливо мислити і діяти. Думаємо, українські школярі мають право порівнювати і свідомо обирати прийнятну для себе систему життєвих орієнтирів.

 

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Фотогалерея

Презентаційні матеріали

Відео-галерея

 

 

 

 

Сайт розроблений і підтримується Інноваційним центром інформаційних технологій НаУКМА
copyright@ukma 2009 - 2018